 Мабуть, немає франківця, який жодного разу не призначав зустріч на «Стометрівці». Та мало хто знає, що найвідоміша вулиця міста за свою історію змінила п’ять назв, починалася колись за фортечною брамою, а «сотка» насправді в чотири з половиною рази довша, ніж обіцяє її прізвисько. Розповідаємо, як Тисменицька дорога стала серцем міста.
Вулиця Радянська (нині Незалежності), 1948 рік. Фото: невідомий автор / Wikimedia Commons, суспільне надбання
Дорога за фортечною брамою
Сьогодні вулиця Незалежності тягнеться від вулиці Галицької на схід аж до виїзду з міста, де переходить у шлях на Тисменицю. Звідси й її найдавніша назва — Тисменицька дорога. Колись вона починалася просто за Тисменицькою брамою Станиславівської фортеці, тобто фактично вже за межами тодішнього міста.
Усе змінилося на початку XIX століття, коли фортечні мури розібрали. А згодом через Станиславів проклали залізницю, і дорога, що вела до нового вокзалу в південній частині міста, раптом стала однією з найважливіших. Саме тоді на початку нинішньої вулиці Незалежності почав складатися новий міський центр — той, який ми знаємо й сьогодні.
П’ять назв за півтора століття
Першу «міську» назву Тисменицька дорога отримала 1869 року, до 300-річчя Люблінської унії: її нарекли Сапіжинською на честь Леона (Лева) Сапіги — польського політичного й громадського діяча руського походження. Відтоді вулиця остаточно стала головною: тут кипіла торгівля, по обидва боки виростали вишукані магазини, кав’ярні й цукерні, а широкий тротуар вимостили тесаним каменем.
Далі назви змінювалися разом із владою. У 1919–1922 роках вулиця носила ім’я Шевченка, у міжвоєнний час їй повернули назву Сапіжинська, а за радянських часів вона незмінно була Радянською. Теперішню назву — вулиця Незалежності — вона має з лютого 1993 року.
Перші «хмарочоси» Станиславова
Парадний в’їзд зі «Стометрівки» на Вічевий майдан утворюють дві п’ятиповерхові кам’яниці, які свого часу були найвищими в місті. Будинок на розі вулиці Незалежності та Вічевого майдану (Незалежності, 4) завершили 1912 року. Його власником був Станіслав Хованець — господар найбільшої в місті друкарні, співвласник газети «Кур’єр Станиславівський» і директор ощадної каси. Проєкт виконав архітектор Ф. Януш, а фігури на фасаді — М. Антоняк. Цікаво, що фасади будинку з боку вулиці й з боку майдану однакові.
У новій кам’яниці розмістився готель «Уніон» — за мірками того часу справжнє диво техніки: з ліфтом, центральним опаленням і власною електростанцією. Хованець переніс до підвалу свою друкарню, що доти працювала на вулиці Бельведерській, і відкрив літографічну майстерню, де друкували фотографії, поштівки, карти та календарі. На першому поверсі, як і тепер, були крамниці. За радянської влади готель називався «Київ» і лишався найбільшим у місті, доки не збудували «Надію». Нині це бізнес-центр «Київ».
Навпроти стоїть друга за висотою кам’яниця міста — будинок Кароля Гаусвальда (Незалежності, 11), зведений 1914 року. Тут працювали ексклюзивний готель «Ревера» та ресторан Гаубенштока. Під час нацистської окупації в будинку діяла фешенебельна крамниця «Ганза», товари в якій продавали лише німцям, а згодом на першому поверсі франківці ходили до магазину «Силует».
Банківський квартал
Ще одна перлина вулиці — так званий Банківський квартал між вулицями Незалежності, Шашкевича та Грушевського. Його утворюють чотири Г-подібні кам’яниці, які, прилягаючи одна до одної, складаються в квадрат.
Почалося все 1897 року з будинку ресторатора Германа Басса. На початку 1898-го тут відкрилася кав’ярня «Уніон», яку в місті дуже цінували; приблизно за 15 років вона переїхала до новозбудованого однойменного готелю, а її приміщення зайняла книгарня М. Гасклера — одна з найстаріших у місті. Після смерті власника, 1911 року, будинок у вдови викупив Іпотечний банк, і відтоді споруда служить банкові.
У 1905 році поруч почали зводити будинок Австро-Угорського банку (нині Грушевського, 4). Того ж року на розі Незалежності й Шашкевича постала триповерхова кам’яниця Леона Ґрауера за проєктом інженера Яна Томаша Кудельського, а на розі Шашкевича та Грушевського добудували кам’яницю лікаря А. Ляхавця. Вона й замкнула квадрат кварталу, який вважають одним із найкращих архітектурних надбань австрійської доби.
«Сотка», що має 450 метрів
Назва «Стометрівка» умовна: справжня довжина пішохідної «сотки» — близько 450 метрів. Це фактично другий центр міста після історичної площі Ринок. Тут книгарні, крамниці, кав’ярні й ресторанчики, пам’ятник художникові Опанасу Заливасі — і, звісно, найулюбленіше місце зустрічей та вечірніх прогулянок франківців.
Має «Стометрівка» і свою маленьку легенду. На кількох перехрестях — з вулицями Вагилевича, Шашкевича та Вітовського — бруківку викладено концентричними колами. Кажуть, якщо стати точно в центр такого кола й плеснути в долоні, оплеск прозвучить як писк, а варто відступити на кілька сантиметрів — і звук знову звичайний. Пояснення цьому «містичному колу» досі немає, тож перевірити його найкраще самому.
А ще вулиця має власну пісню: гурт «Мертвий Півень» поклав на музику вірш Юрія Андруховича «Любовний хід по вулиці радянській». Тож наступного разу, прогулюючись «соткою», варто підняти очі над вітринами: кожна кам’яниця тут має свою історію.
За матеріалами: Вулиця Незалежності (Івано-Франківськ) — Вікіпедія (CC BY-SA)
|
