 Франківці називають її просто Вірменською церквою, а через колір стін — ще й «блакитною». Цей храм будували двадцять років, частину коштів на нього за наказом власника міста мусила давати єврейська громада, а за радянських часів у його стінах були майстерні художників і музей атеїзму з ракетою перед входом. Розповідаємо історію однієї з найкрасивіших барокових пам’яток Івано-Франківська.
Фото: Skoropadsky / Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0
Вірменський квартал Станиславова
Вірменська громада мала помітний вплив на життя Станиславова від самого заснування міста. Перші вірмени оселилися тут у другій половині XVII століття, на схід від площі Ринок, і невдовзі їм належав цілий міський квартал. У 1663–1664 роках громада звела свою першу, ще дерев’яну, церкву. Пам’ять про цю дільницю зберігає назва вулиці: у середині XIX століття вона стала вулицею Антоневича, з 1945 року називалася Єреванською, а з 1991-го — Вірменською.
Громада ніколи не була великою — її чисельність не перевищувала 500 осіб. Проте саме вона подарувала місту одну з найкрасивіших його святинь.
Ікона, що «заплакала»
Історія кам’яного храму почалася з ікони. Писар станиславівської вірменської громади Домінік замовив у 70-річного іконописця Даниїла копію Ченстоховської ікони Божої Матері й тримав її вдома. Домінік дуже погано бачив, але з часом зір йому повністю повернувся — і вдячний писар передав образ до церкви.
За переказом, 22 серпня 1742 року Богородиця на іконі «заплакала справжніми сльозами». Того ж дня при великому зібранні людей почалося богослужіння, яке тривало 44 години. Образ прославився численними зціленнями, і вірменське братство вирішило звести для нього величний мурований храм.
Храм, який будували двадцять років
28 травня 1743 року власник міста, великий коронний гетьман Юзеф Потоцький, урочисто заклав наріжний камінь. Однак грошей бракувало, і стіни почали зводити лише за п’ять років. Щоб пришвидшити справу, Потоцький видав універсал, за яким єврейська громада мала щороку сплачувати на будову вірменської церкви тисячу злотих — аж до її завершення. Тож 15 років євреї фінансували головний храм своїх запеклих конкурентів у торгівлі.
Вірмени, втім, не надто поспішали: освятили церкву лише 22 серпня 1763 року. Церемонію провів львівський вірменський архієпископ Яків Стефан Августинович, який назвав храм костелом Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії. Стіни розписав Ян Солецький, послідовник художника-монументаліста Станіслава Строїнського, а вівтарі прикрасили фігури святих роботи скульптора Матвія Полейовського. Попри все, коштів і далі бракувало: без зовнішньої штукатурки церква простояла аж до 1800 року.
Архітектурно це взірець зрілого бароко — цегляна тринавова базиліка з трансептом. Увігнутий головний фасад із трикутним фронтоном обрамлюють дві круглі башти, стіни розчленовують пілястри іонічного ордеру, а центральну частину вінчає купол без барабана. Автор проєкту достеменно невідомий; дослідники припускають, що ним міг бути Йоган Шільцер. В центрі вівтаря — плита-хачкар, виконана у вірменському стилі.
Пожежі, війни й реставрації
На межі XVIII і XIX століть громада сильно зменшилася через масову еміграцію вірмен до Угорщини. Без парафіян церква швидко занепала і в 1811–1826 роках стояла зачиненою. Богослужіння відновив парох Антоній Борковський, який 1829 року провів і часткову реставрацію.
У 1868 році храм згорів під час відомої «Мармулядової пожежі». На відбудову складалися мешканці Станиславова різних національностей і віросповідань, і 1870 року роботи завершили. Але вигляд церкви змінився: бічні вежі стали значно нижчими, барокові шоломи замінили дзвоноподібні куполи, змінилася форма фронтону, зникла невелика башточка на даху.
Перша світова війна принесла нові руйнування: на церковному городі стала російська артилерійська батарея, німці відповіли вогнем — і пошкодили фасад, а стелю пробили в багатьох місцях. Після війни парох Францішек Комусевич домігся визнання храму пам’яткою і коштів на реставрацію. Упродовж 1919–1930 років дах покрили оцинкованою бляхою, куполи — міддю, відновили фрески й вівтарні скульптури, а технічним керівником робіт був архітектор Станіслав Треля — «батько» станиславівської ратуші. 30 травня 1937 року тут відбулася коронація чудотворного образу за участі примаса Польщі кардинала Гльонда і 17 єпископів трьох обрядів.
Майстерні, музей атеїзму і ракета
Після Другої світової війни, коли багато поляків і полонізованих вірмен виїхали з України, чудотворний образ забрали до Польщі — нині він зберігається в Гданську, у костелі святих Петра і Павла. Храм передали Російській православній церкві, але вже наприкінці 1940-х тут розмістилися майстерні художників. Саме тут виготовили статую Матері-Вітчизни для кладовища радянських воїнів на вулиці Лепкого. У 1962–1965 роках у задніх приміщеннях жив художник-дисидент Опанас Заливаха, майбутній лауреат Шевченківської премії, — тут його й заарештували.
На початку 1970-х у церкві відкрили музей історії релігії та атеїзму. Згодом майданчик перед ним «прикрасила» ракета, яка нібито символізувала одвічне прагнення людства до знань. Місто вірило чуткам, що це справжній тренувальний модуль космонавтів, хоча насправді макет виготовили на місцевому локомотиворемонтному заводі. Найбільше ж ракету запам’ятали завдяки пивному кіоску, що роками жваво торгував поруч.
Блакитна церква
У 1990 році храм повернули вірянам. Настоятель о. Степан Абрамчук перейшов до Української автокефальної православної церкви, храм став Покровським собором, а нові господарі пофарбували його в блакитний колір — геральдичний колір Богородиці. Через це франківці часто називають храм просто «блакитною церквою». Сьогодні це кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці Православної церкви України. На щипці храму встановлено копію чудотворного образу, а праворуч від входу 1999 року освятили меморіальну дошку Патріархові Мстиславу (Скрипнику).
Остання велика реставрація не обійшлася без суперечок: 2008 року в медіа з’явилися повідомлення, що реставратори замальовують фрески Яна Солецького. Роботи завершили 2010 року — і кожен охочий може зайти до храму на Вірменській, 6, та сам порівняти збережені старі розписи з відновленими.
За матеріалами: Вірменська церква (Івано-Франківськ) — Вікіпедія (CC BY-SA)
|
