 Чудова місцевість, у якій розташований Івано-Франківськ, свого часу так захопила гетьмана коронного і знатного воєводу Станіслава Реверу Потоцького, що в 1654 році він почав перетворювати на місто первісне сільське поселення Заболоття. Саме ж село, засноване 1437 року, ще довго існувало самостійно. Виконання свого рішення заснувати місто Станіслав Потоцький доручив своєму сину Андрієві, який для вшанування пам’яті свого попередника надав місту назву Станіславів і, незважаючи на багато перешкод і суперечностей, з честю виконав узяте зобов’язання.
Заснування міста припало на дуже нещасливу пору для Польського Королівства. Безперервні зовнішні та внутрішні війни постійно потрясали Річ Посполиту. У ті часи небезпечно було залишати місто без фортифікацій і засобів, необхідних для оборони. З цієї причини засновник міста з не малими витратами зводив навколо фортеці високі мури і насипав широкі вали.
Днем народження міста є 7 травня 1662 року, коли гарнізон Станіславської фортеці і цивільне населення отримали самоврядування за магдебурзьким правом, зокрема міські привілеї та дозвіл на щоденні торги і ярмарки.
До 1672 року була завершена реконструкція фортеці — дерев’яні укріплення замінено на цегляні, збудовано кам’яні в’їзні Галицьку і Тисменицьку брами. На території фортеці збудували також перший цивільний будинок-палац Андрія Потоцького (палац у реконструйованому вигляді зберігся до наших днів).
Місто у ХVII–XVIII століттях мало шість дільниць: середмістя, де проживало багате католицьке населення, патриції, орендарі і заможні верстви купців та ремісників, підзамче та чотири передмістя: Заболотівське, Тисменицьке, Галицьке і Лисецьке, в яких жили здебільшого плебеї.
У фортифікованому середмісті, за даними 1709 року, проживало 146 родин — 62 українські, 50 вірменських, 25 єврейських і 9 польських. Тут, у кварталах із центральною площею, на якій височіла міська ратуша, розташовувалися основні міські будівлі. Ратуша з перших років стала урядовою будівлею, де засідав магістрат, в якому бургомістри з радниками вирішували адміністративні і господарські справи практично під контролем замкової адміністрації, а війт, призначений власником маєтку Потоцьких, разом з лавниками здійснював судові функції.
Поступово після заснування Станіславів перетворювався на значний культурно-духовний та економічний центр Прикарпаття. Забезпечивши перші потреби міста, його засновник Андрій Потоцький почав думати над освітою мешканців. З цією метою, значно помноживши прибутки латинського парафіяльного костелу, він знову звернувся до короля з викладом своїх задумів. Новообраний польський король Михайло Тиміш Вишневецький, зворушений проханням дуже шанованого в краю мужа, не тільки найласкавіше зволив підтвердити всі права, надані його попередником, але й, порадившись із сенатом, дозволив відкрити у Станіславові академію. На підтримку королівської ласки з допомогою Андрієві Потоцькому поспішив львівський архієпископ о. Ян Тарновський, надавши у 1669 році станіславівському латинському костелу статус колеґіати (костел із місцевим капітулом, але без власного єпископа — перекл.). Капітул цієї колеґіати складався з трьох прелатів: декана, кустоша (завідувач костельним добром — перекл.), схоластика і чотирьох каноніків, обов’язком яких було вести заняття в академії під керівництвом ректора. Довкола колеґіати стояли дерев'яні будинки, в яких проживали священики. Була також і бурса, тобто навчальний заклад для церковних співаків.
Багато всього здійснив засновник для благополуччя мешканців свого міста. Уклав загальні права для цехів, щоб робітники спільними зусиллями могли зробити щось добре для міста, а здобутий досвід передати нащадкам. Окремим привілеєм від 12 червня 1672 року обдарував цехи кравців, кушнірів і ткачів. Для урізноманітнення промислів навіть сприяв поселенню в місті греків.
Власним коштом саме місто Андрій Потоцький оточив довкола земляним валом, муром і ровом так, що були тільки дві брами: північна, або Галицька (з боку Галича), звана також Львівською, і південна, або Тисменицька (з боку Тисмениці), звана також Кам’янецькою. Окрім них, була ще й мала хвіртка обіч вірменської церкви, звана Вірменською або Заболотівською, і було стільки ж зведено мостів через рів, що дозволяли ввійти до міста. Ці брами, вмуровані у вали, вгорі були забезпечені вежами, на яких вдень і вночі вартувала міська сторожа. Таким чином, Станіславів, як і інші польські міста, з його добре укріпленою фортецею вважався воротами до всього Покуття.
Місто навіть звернуло на себе увагу істориків Польської держави, які у своїх працях згадують його досить похвально. Сам Далейрак Француз, придворний короля Яна Жигмонта, не вагався сказати про місто, що воно «добре укріплене, а чудовий і гарно оздоблений палац, гарні будинки і арсенал надають йому після Львова першість перед усіма містами Русі».
У Станіславові було створено два окремі магістрати: вірменський і русько-польський. Новоутворений вірменський уряд керувався магдебурзьким правом. Складався він з дванадцяти довічних радних, з яких у перший понеділок після октави трьох королів (спеціальне богослужіння з використанням хорового ансамблю — наук. ред.) вірменське населення щороку вибирало собі війта. У присутності замкового начальства в ратуші він складав присягу відповідно до магдебурзького права. Часто траплялося так, що обраний війт виконував свої обов’язки до смерті. Офіційні документи затверджувались печаткою з зображенням книжки, на якій стояв баранчик із прапорцем, перед книжкою — герб «Пилява», а за колом — вірменський напис. У місті діяв польсько-вірменський суд, який, зокрема, карав на смерть карпатських опришків, що утримувалися як в’язні у підвалах будинку на вулиці Старозамковій. Остання прилюдна розправа відбулася 25 квітня 1754 року на Ринковій площі біля ратуші, коли був страчений сподвижник і наступник Олекси Довбуша, уродженець Надвірнянщини, один із останніх опришків Василь Баюрак.
Після відновлення вірменського магістрату значно збільшилася кількість вірмен завдяки поселенню вірменських утікачів з Кам’янця-Подільського. З ними прибули й вірменські монахині, які мешкали у приватних будинках аж до повного об’єднання з іншими монахинями у Львові в ордені святого Бенедикта.
І справді, в той час вірмени своїм промислом змогли піднести економічне значення міста. У Станіславові вони заклали головний торговельний центр усього Покуття. Через це в місті досить швидко почало розвиватись економічне життя. Домінуючим і найбільш розвинутим видом їх ремесла була обробка шкіри, сап’янове виробництво. З-під їхніх вправних рук виходила тонка, м’яка шкіра різних кольорів, що мала великий попит в Європі та Азії. Велика група сап’янових ремісників співробітничала з поселеннями Тисмениці, Лисця, тримала багато майстерень. Станіславські вірменські ремісники були досконалими майстрами перських поясів, які вони вперше принесли в наше місто з території сучасного Ірану. Великий попит мала продукція вірменських кушнірів, шевців, що організували свої окремі цехи.
На жаль, після сприятливих обставин, найбільшого розвитку і благополуччя прийшов 1676 рік. Саме тоді місто отримало дошкульний удар — на початку вересня цього року велика турецька армія підійшла під стіни Станіславської фортеці.
На той час Польща вже кілька років вела війну з Туреччиною, яка, з’єднавшись із військами татарського хана, спустошувала Поділля і Покуття. На відгомін цієї жахливої тривоги шановний засновник забезпечив свою фортецю достатнім гарнізоном під керівництвом Яна Камінського, досвідченого коменданта твердині, але він не встояв перед турецько-татарською навалою. Місто тоді зазнало великих руйнувань. Та хоча турецька армія спалила і знищила східну та південну околиці, взяти місто штурмом вона не змогла.
12 вересня 1683 року в битві з турками під Віднем загинув найстарший син засновника міста Андрія Потоцького Станіслав. Тіло патрона міста привезли до Станіслава і з великими почестями поховали в колегіальному гробівці у родинному парафіяльному костелі Потоцьких (нині художній музей на майдані А. Шептицького).
 
Джерела:
1. Ісаїв П. Історія міста Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008. — 94 с.
2. Струмінський М. Історія міста Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 55 с.
3. Головатий М. Етюди старого Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 146 с.
4. Шарловський А. Місто Станіславів (перекл. з польської Н. Буженко)// Наукові записки. Вип. 5–6. — Івано-Франківськ, 2001. — С. 201-222.
5. Гаврилів Б. Борчук С. Пам’ятники та визначні місця Івано-Франківська. — 2-ге вид. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2002. — 56 с.
6. Грабовецький В. Нарис історії Княгинина: Присвячено 338-ій річниці виникнення міста. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998. — 128 с.
7. Грабовецький В. Історія Івано-Франківська з найдавніших часів до початку ХХ ст. Ч.1. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. — 304 с.
8. Галушко М. Українські часописи Станіславова (1879-1944): Історико-бібліографічне дослідження. — Львів, 2001. — 304 с.
9. Альманах Станіславівської землі. — Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен, 1975. — С. 32-102.
10. Баронч С. Пам’ятки міста Станіславова (переклад Р. Процака). — Івано-Франківськ: Сімик, 2007. — 143 с.
|
