У Болехові солі вже не варять |
|
|
|
Автор: Andy_aka_Andy.
|
28.05.2009 р. |
 Солевидобувний промисел на теренах Галичини існував ще з давніх-давен. Спочатку в харчових цілях використовували ропу — насичений розчин солі. Згодом сіль почали виварювати (коли саме — достеменно не відомо). Є свідчення, що в період розквіту Київської Русі (XI століття) з Галичини до Києва постачали виварену сіль. У Болехові (місто в Долинському районі Івано-Франківської області) сіль добували ще до середини 90-х років минулого століття. Нині колоритна будівля Болехівського солезаводу стоїть без діла, адже солепромисел зупинено через неконкурентноздатність продукції. Та хоч у Болехові тепер солі й не варять, будівля солезаводу зате стала цікавою пам’яткою.
Про поселення Болехів згадують історичні джерела ще XIV століття. Болехів здавна славився соляними джерелами. Розвиток поселення певною мірою зумовлювався саме наявністю тут покладів солі. Перше підприємство в Болехові — солеварню — спорудила на території Старої Бані Емілія (Амалія) Гросовська у 1546 році (хоча насправді видобуток солі в місті розпочався значно давніше). Ропа, яку волячими шкурами черпали з криниць, містила близько 30% солі. Ропу виварювали на плоских широких металевих (або мідних) посудинах (черенях), знизу яких горів вогонь. Виварену сіль зішкрябували з череней, досушували і клали в конічної форми посудини. Остаточно висохнувши, сіль набувала там форми пірамідки (топки). Топки були різної ваги; їх фасували і транспортували в бочках.
Сіль перевозилась так званим Соляним шляхом в Угорщину, Польщу, Прибалтику, Східну Україну. Високоякісна прикарпатська сіль дуже цінувалась. Велика частина продукції Болехівської солеварні за часів Австрії та Польщі вивозилась у Західну Європу.
У 1562 році солеварню разом із укріпленим дворищем та сімейством Гросовської знищили татари. До речі, місце, де стояло дворище власниці солеварні, досі відоме під назвою Гросівка. У другій половині XVI століття солеварню відбудував поляк Микола Гедзінський. У XVII столітті, експлуатуючи місцеве населення, Гедзінські отримували на промислах міста (зокрема й на солеварному) немалі прибутки.
Після завершення панування Гедзінських на початку XVIII століття окремими частинами Болехова володіли різні шляхетські роди. Солеварнею володів Йоахім Потоцький. У 1774 році з герба Потоцьких на міський переходить зображення трьох топок солі. У 1789 році Йоахім Потоцький віддав частину Болехова разом із солеварнею австрійському уряду, який монополізував тут солеваріння.
Технологія видобутку змінювалася поступово протягом століть. Сучасна будівля була зведена в часи розквіту заводу — в середині XIX століття. Тоді для видобутку ропи стали використовувати свердловини глибиною 150 метрів. Ропу зберігали в складах у дерев’яних ємностях. Звідти ропа стікала трубопроводом у ванни виварювання. Через високі комини пара виходила назовні, а сіль, що опадала на дно, вигрібали й сушили. Це була виснажлива праця, адже доводилось працювати в умовах високої температури, дихати їдкими випарами. Незважаючи на це, фабрика цінувалась робітниками.
У 1874 році Болехівський солезавод як одне з найуспішніших підприємств галузі в Галичині налічував 49 робітників і 10 службовців. Завод видавав від 50 до 70 тисяч центнерів солі. З цих часів при заводі засновано духовий оркестр, який проіснував до середини 60-х років XX століття.
Після війни всі дрібні приватні підприємства Болехова були ліквідовані. Збереглися лише найбільші заводи і фабрики, підприємства основних промислів, зокрема й солезавод. Підприємство мало свою електростанцію, кузню та слюсарню. За радянської влади, у другій половині XX століття солеваріння на заводі було повністю механізовано (встановлено обладнання для вигрібання солі, центрифугу для первинної сушки, нові пакувальні машини). Болехівську сіль визнавали найкращою і вмить розкуповували з прилавків місцевих і взагалі українських магазинів. У 70-х роках Болехів експортував сіль у Москву, щоденно відправляючи по одному вагону. Але у зв’язку з подорожчанням природного газу газифікований процес солеваріння зробив виробництво надто збитковим; сильнішими конкурентами виявились Донбас і Закарпаття з покладами дешевої кам’яної солі. Поступово обладнання застаріло, давні технології стали надто енергозатратними.
У 1996 році припинилось виробництво на Долинському солекомбінаті. Зима завдала значної шкоди будівлі. Основне виробництво переїхало до Болехова. Там працювало удвічі більше солеварів. Болехівці виробляли сіль, а долиняни — фасували. Продукція Болехівського солекомбінату (поліетиленові пакети по 100 грамів солі) на прилавках крамниць не залежувалась. Була надія на серйозне відновлення солевиробництва і відродження колишньої слави цього стародавнього промислу, але не так сталося, як гадалося.
Зараз солезавод завалений усередині чим лиш можна — різного роду документацією, потрощеними меблями, етикетками, хімікатами і т.п. Деякі приміщення певний час використовувались не за прямим призначенням. На другому поверсі, на підлозі, плакат із радянських часів проголошує: «Болехівський сільзавод план реалізації виконав на 101,5%». Поряд лежить подібний транспарант, але вже цілком іншого змісту: «За незалежність — так! За підневільне життя — ні!». Ці два плакати якомога лаконічніше ілюструють сумну долю могутнього підприємства — прийшла незалежна Україна, і солеваріння в Болехові вмерло.
Упродовж довгого часу сіль була візитною карткою Болехова, а солезавод майже півтисячоліття підтримував цей авторитет. Ставши тепер суто історичною пам’яткою, будівля поступово занепадає і майбутня її доля невідома. Тут варто побувати кожному, хто цікавиться історією рідного краю і хотів би ще встигнути побачити залишки колишнього гіганта укрсільпрому.
Джерела:
1. Газета «Галичина», №101, 26 червня 1996 р.
2. Газета «Галицький кореспондент», №17, 3 травня 2007 р.
3. Книга «Болехівщина» (?).
4. Офіційний сайт Болехівської міської ради.
5. Болехів-онлайн.
6. Болехів City.
|
|
|
