З 23 січня 2003 року діє Закон України "Про загальнодержавну програму розвитку кіноіндустрії на 2003-2007 роки”, завданням якого є створення належних умов для розвитку кінематографії України, відновлення ролі і впливу національного кінематографу у культурній, соціальній і духовній сферах життя Українського народу, відновлення кінематографії як конкурентоспроможної галузі, вдосконалення механізмів позабюджетного фінансування та залучення в кінематографію України інвестицій.
Кіно є важливою складовою культури і має вирішальне значення в підтримці її розмаїтості. Це не лише славетна спадщина, а й живе відображення життя країни, її народу. Кінематограф став невід’ємною основою людського культурного самовираження і одним з найпривабливіших видів художньої творчості.
Якщо звернутися до історії кіно, до нашої спадщини, до тих славетних імен, котрі в цьому жанрі залиши незабутній слід, ми впевнено можемо сказати, що в Україні кіно існує уже понад сто років. Перша українська кінозйомка відбулася у вересні 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні – рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі – Федецький влаштував перший український кіносеанс у Харківському оперному театрі.
Піонери українського кінематографу початку XX століття віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав „Наталка Полтавка” (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), „Москаль-чарівник”, „Наймичка”. Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі („Богдан Хмельницький” за п’єсою М Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов’язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.
З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію Київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) – одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі.
Наприкінці 20-х років в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Л.Курбаса з письменниками М. Йогансеном та Ю. Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор І. Кавалерідзе („Прометей”, „Запорожець за Дунаєм”).
Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми Олександра Довженка „Звенигора” (1928), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930). Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм „Земля” було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.
У 1930 р. в Україні з’являється перший звуковий фільм – документальна стрічка Д.Вертова „Симфонія Донбасу”, а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова „Фронт”.
Наприкінці 1930-х тотальний терор поєднується з кон’юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми „Щорс” (1939) О.Довженка і „Богдан Хмельницький” І.Савченка – дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.
Українське кіно часів ІІ Світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм „Райдуга” М. Донського за сценарієм В. Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія „Оскар" (1944) в номінації „кращий іноземний фільм”.
Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами „соціалістичного реалізму”, їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з’являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів („Подвиг розвідника”, 1974, режисер Б. Барнет, оператор Д.Демуцький; „Тарас Шевченко”, 1951, режисер І. Савченко, оператор Д. Демуцький та інші).
У часи політичної „відлиги” другої половини 1950-х - початку 60-х років стрімко зростає українська кінопродукція. З’являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: „Весна на Зарічній вулиці” (1956, режисери М. Хуцієв і Ф. Миронер), „За двома зайцями” (1961, режисер В. Іванов).
Український кінематограф 60-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з’являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену „українського поетичного кіно”: „Тіні забутих предків” С. Параджанова (1964); “Криниця для спраглих” Ю. Іллєнка (1965); „Камінний хрест” Л. Осики (1968). Однак реакційна політика так званого “застою” фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер Сергій Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя; „авторський” шедевр Кіри Муратової „Довгі проводи” (1971) опинився під забороною; драматична доля спіткала фільми Ю. Іллєнка „Вечір на Івана Купала” (1968), „Білий птах з чорною ознакою” (1971). Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука, який у 1979 році зняв свій знаменитий фільм „Вавілон-ХХ”.
Попри бюрократизм українського кінопроцесу в 70-80 роках з’являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі „застою” Леонід Биков знімає картину „В бій ідуть одні “старики” (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі „Польоти уві сні та наяву” точно передає феноменологію того часу.
У ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру („Мова тварин”, „Чи думають тварини?”, „Сім кроків за горизонт” режисера Ф.Соболєва та ін.).
Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал „Як козаки..."), Давида Черкаського („Пригоди капітана Врунгеля", „Крила" та ін.), Леоніда Зарубіна („Солом'яний бичок"), Володимира Гончарова („Чумацький шлях") прославили українську анімацію за межами країни.
За „перебудови” створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці – „Астенічний синдром” К. Муратової (1989); „Бич Божий” О. Фіалка (1988); „Розпад” М. Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка „Лебедине озеро. Зона” (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.
У 90-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу („Роксолана”, режисер Б. Небієрідзе, „Острів любові”, режисер О. Бійма).
На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем”, у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З того часу цей актор став головним гетьманом українського екрану – йому належать також ролі в історичному серіалі „Чорна рада” Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу” (2001).
Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорама” Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав „Срібного ведмедя” фільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай №9”. У 2003 році фільм „Мамай” Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії „Оскар”.
Україна має імена, які знає весь світ - Олександр Довженко, Іван Кавалеридзе, Данило Демуцький, Вілен Калюта, Амбросій Бучма, Сергій Параджанов, Іван Миколайчук, Фелікс Соболєв. Ці імена викликають захоплення не одного покоління наступників, титрами проходять через усе життя народу, несучи потужну енергетику, сконцентровану в геніальних картинах таких же геніальних режисерів і акторів.
Міфи про відсутність українського кінематографу вже стали загальноприйнятими і загальновідомими. Але рано чи пізно приходить той час, коли міфи або доводяться, або спростовуються. І для українського кіно такий час настав – на щастя вони спростувалися.
Якщо окинути поглядом загальну ситуацію в кінематографі, то можна явно побачити, що навіть не зважаючи на недостатнє фінансування навчальних установ, відсутність необхідних технічних засобів для фільмування, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу.
В Україні почали робити повнометражні фільми - блокбастер „Прорвемось” від кіностудії "ПРЕ продакшн", фільм "ОранжЛав" Алана Бадоєва, "Аврора, або що снилося сплячій красуні" Оксани Байрак, документальна прокатна стрічка "День сьомий" Олеся Саніна, молодіжний трилер "Штольня" режисера-початківця Любомира Кобильчука. Це означає, що в Україні нарешті з’явився власний кіноринок.
Нині в Україні є чудовий фестиваль "Відкрита Ніч". Це фестиваль українського кіновиробника, він відбувається у найкоротшу ніч на Андріівському узвозі: сонце сідає – він починається, а сходить сонце - вручають призи. Цьогорічний фестиваль вразив своєю організацією та кількістю учасників. Молоді режисери представили 160 короткометражних картин, з яких на екрані просто неба можна було побачити більше сорока. Спектр тем і жанрів, як і кожного року, достатньо повний. Окрім журі, переможця фестивалю обирали телеглядачі – уперше кінопоказ демонстрували у прямому ефірі.
Хочеться вірити, що не за горами той час, коли нагороджуватимуть і українські повнометражні стрічки. А наразі ж просто сподіваємося, що всі ті нагороди, які здобувають студенти університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого поза межами нашої держави, не лишаться непоміченими.
Кіно живить свідомість і душу людини. Українці чекають повернення на екрани вітчизняних фільмів. Для цього є все необхідне: талановиті митці, потужні кіностудії, навчальні заклади.
Вітаючи з Днем кіно всіх працівників цієї галузі хочеться побажати їм, щоб усе, що задумали, було реалізовано, аби українські кіностудії не були клаптиками світової кіноіндустрії, а заявили про себе на повен голос на світовому кіноекрані. Бо наші режисери, актори, сценаристи, продюсери варті того, щоб їх висували на найвищі мистецькі номінації.
