Укри та українці: забута історія предків В. О. Дем'янов, О. А. Андрєєв, «ДЦ "Рівне-Суренж"», 19 Березня, 2008 року Питання виникнення та становлення самоназви одного з великих європейських народів, українців, не дає спокою не тільки власне йому, але і слов'янському оточенню, не байдужому до оцінок історії цього народу, чиї землі є прабатьківщиною слов'янства.
Історична доля українців, які після часів Київської Русі та Волинсько-Галицької держави, з XIV cт. довгий час перебували територіально розділеними (Велике князівство Литовське, Польща, Угорщина, Московське царство) не була легкою. Проте почуття єдності у народу не втрачалося. Основи цієї єдності закладені задовго до XIV ст... Щось дуже важливе стимулювало частину слов'ян, від Західного Бугу до Дону, від Прип'яті до Чорного моря, називатись українцями.
Спроби істориків ХІХ ст.. пояснити назву українці як похідну від слова окраїна, було лише приниженням підлеглого народу, який не міг по суті бути „окраїнним" сам до себе. Подібне трактування лише збурило українську інтелигенцію і започаткувало нею широкий пошук історичного джерела назви.
Серед інших популярних версій слід згадати, прив'язку походження слова Україна до поняття окраяна (чимось обмежена, оточена, відділена) та до поняття край (батьківщина, рідна земля). Слабкість цих версій в їх натягнутості, поверхневості, бо вказані поняття побутують у всіх слов'ян і чимось особливим не ідентифікують окремий народ. Вони не є предметом гордості для цього народу.
Останнім часом широкої популярності набула версія походження назви Україна та українці від поняття укри, назви якогось могутнього та невідомого нам древнього народу, частина якого з часом оселилася на Балтійському Помор'ї. На доказ цьому приводяться історичні повідомлення німецьких хроністів та конкретні факти Балтійської Поморської землі Укрмарка та слов'янського племені укрів, що відоме в ІХ – XII ст.ст. (в місті Таргелов, Німеччина, відкрито музей слов'ян-укрів). Проте тісно пов'язувати тих укрів з сучасними українцями складно. Не зрозуміло і як назва поморських укрів могла стати головною для центральнослов'янських земель?
Стосовно існування могутнього та древнього народу укрів, то поки що важко знайти йому історичний відповідник. Як правило захисники версії його існування ідентифікують цей народ з індоєвропейцями або аріями. Звідси і висновки про особливу вийнятковість цього народу, його історичну довговічність та першородність, що викликає різку критику опонентів.
То чому ж слов'янський народ, на землях якого розпочалося слов'янотворення, назвався українським? Чому він не залишив собі попередню назву – руси чи роси?
Та і хто такі укри і як вони пов'язані зі слов'янами, русами, історією всієї Європи?
Головною помилкою всіх попередніх дослідників проблеми укрів є націленість їх на те, що укри це обов'язково плем'я чи народ. В той час, як на нашу думку, все набагато простіше. Укри – це специфічна група людей, древня каста, інтелектуальна верхівка древнього суспільства, носії високих духовних знань. Це обдаровані від природи люди, люди давніх ведичних знань, люди з надзвичайною розвиненою власною енергетикою (біоенергетикою), що здатні впливати на оточуючих людей і світ. Це носії дуже давнього світогляду який вони несли тисячоліттями(!) на величезних просторах Євразії.
В різні епохи, в різних місцях, в Персії, Вавилонії, Шумері, Єгипті, Римській імперії, у древніх слов'ян, їх називали по різному: мудреці, пророки, Сини Божі, отці, старійшини, волхви-укри, месії.
Саме слов'янські волхви і є тими загадковими украми, людьми з надзвичайно древньою та надзвичайно духовною (арійською) історією. Саме волхви-укри, створили потужний осередок слов'янотворення на землях древньої Волині, започаткувавши процес духовного зростання (просвітлення) місцевих народів та дали ім'я своїм учням – руси (просвітлені), а також слов'яни (ведені Матір'ю Славою), та дуліби (з'єднані в кулак).
Історія слов'янських волхвів-укрів є водночас і величною і трагічною. З часу своєї появи в Європі у VI ст. до н.е. і до початку деградації створеної ними просвітницької системи, волхви-укри здійснили гігантську об'єднавчу роботу та збудували слов'янотворчий центр на Волинських землях – загальнослов'янську державу Дулібію Рось.
Упадок цієї держави в VIII на початку IX ст..ст. пов'язаний з відходом тогочасних волхвів-укрів від світоглядних основ древнього вчення, збудованих на знанні Вселенського закону, що породило процеси псевдоволхвізму та самозванного волхвізму. Але з другого боку, саме цей упадок став початком державотворчих процесів в різних регіонах слов'янського світу. Особливо активно він відбувався по кордонах слов'янського світу (держава Само, Великоморавська держава, Болгарія і т.п.).
Волхви після падіння Дулібії Рось на початку ІХ століття переселились в Новгород на Волхові. Фактично не контролюючи ситуацію, лишень боролись, як могли, за вплив у слов'янському світу. Створивши волхвівські центри на Балтиці (о. Рюген, Помор'я) та в Половецьких землях (на р. Урал), вони відтягнули власний відхід з політичної арени і нічого не змогли вдіяти з самозваним волхвізмом та псевдоволхвізмом.
Влада в новостворених слов'янських державах була вже не волхвістською, а суто князівською. Боротьбу було програно, а деградоване в період VI – IX ст.ст. язичництво (релігія на основах волхвізму) було замінено на інші релігії. Не зважаючи на народні протести та окремі спалахи жрецького спротиву, боротьба з князівськими рішеннями уже нічого не давала.
Історія волхвів-укрів та створеної ними загальнослов'янської держави Дулібії Рось описана у випущеній в двох виданнях книзі В. О. Дем'янова та О. А. Андрєєва з назвою „Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)". Саме в ній Ви знайдете фактичний матеріал, карти, фотографії, нові визначення відомих понять.
Що ж стосується українців та їх назви, тобто того народу, який у ІХ ст. втратив своїх очільників, волхвів-укрів, але який в переказах, казках, міфах, звичаях, традиціях, зберіг пам'ять про древніх і колись мудрих керівників, вповні природно було (шануючи культ предків) цьому народу назватися їх послідовниками. Українці – нащадки волхвів-укрів.
Останній спалах цієї ведичної духовності ми бачимо в період визвольних воєн українського народу XVII ст.., період козацтва та активної діяльності козаків-характерників, прямих послідовників жреців-гвардійців (датів) волхвівських часів. Саме в цей період відбувається остаточне закріплення назви народу – українці та назви держави – Україна.
Боротьба князівської влади з деградованим язичництвом, монголо-татарське панування, втрата ведичного знання, відсутність достойних носіїв цього знання, війни та час, зробили свою роботу. З історичної пам'яті народу стерлись сторінки древньої слов'янської, роської, дулібської, волхвівської історії. Залишились лише її фрагменти, головним чином в культурі, побуті, народній обрядовості, назвах.
Народ, який колись обіймав центр Дулібської держави, народ розділений з XIV ст. на частини, народ слов'янський, народ, що перший назвався русами-росами, почав відчайдушно боротись за своє самозбереження і став зватися – українцями. Він, пов'язав себе з величними та шанованими предками, тими яким він завдячує духовним злетом, своєю багатою культурою, цікавими традиціями та минулою величчю.
Можливо варто вийти з історичного безпам'ятства?
1.Дем'янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі). – Київ, 2006. 2.Дем'янов В. О., Андрєєв О. А. – Велич Дулібії Рось. Суренж. – Київ, 2007.
Поняття Русколань з'явилося в широкому громадському ужитку після масового виходу публікацій про «Велесову (Влесову) книгу» та, власне, і самої книги, в багатьох російських і українських перекладах в 90-х роках ХX століття і перших роках ХХІ століття.
Ми можемо по різному ставитись до «Вересової книги» як джерела інформації про Русколань, від надзвичайно негативного (груба підробка, новітнє міфотворення), до глибоко позитивного (унікальний документ, нововиявлене джерело). Але заперечувати те, що «Велесова книга» пробудила широкий громадський інтерес до праслов'янської історії, до нерозвіданих витоків слов'янства, не можемо.
Традиційно оцінка «Велесової книги» її опонентами здійснюється з позиції близької до точки зору римсько-візантійської, де все слов'янське вважається варварським, поганским, примітивним, диким і, звідси, нездатним до якихось історичних досягнень в принципі.
Впливають на таку оцінку і результати непримиренної боротьби в самому слов'янському суспільстві VI-IX ст. н.е. між верховною волхвівською владою і залежною від неї периферійною княжою, яка прагнула до самостійності. Остання стала тією силою, з якою загравали її сусіди та на яку впливали візантійці, хозари, германці, франки, зманюючи і підбурюючи, бажаючи зруйнувати цілісність слов'янського світу, який лякав їх своєю силою та стрімким територіальним зростанням (дивись - ).
Постає цікаве питання, що таке Русколань? Що вона собою являє? Яке її значення в історії слов'янства?
Поняття Русколань в «Велесовій книзі» згадується неодноразово. Воно присутнє на дощечках 4-А, 6-В, 7-В, 7-З, 22, 8(27), 24-Б, 32, 34, а на деяких з них по декілька разів.
Складність ситуації в тому, що в одних місцях слово Русколань звучить як назва якогось територіального утворення. В інших випадках воно виглядає назвою групи людей з такого утворення. В третіх випадках постає назвою окремого народу або племені.
Так що ж приховано за багатозначимістю поняття Русколань?
Очевидно, що основу слова Русколань складають два корені, які в контексті духовно-ведичному означають наступне: «рус» - просвітлена людина; «коло» - замкнута система чогось. Русколань – відповідно, «русів коло», «замкнута система у русів», «коло чогось у просвітлених людей».
Але система чого? Що могло створюватися русами і називатися Русколанню? Що потрібно було організовувати русам саме колом і для чого?
Відповідь є на дощечці 17-Б, де мовиться: «… отож наші городи колом ставити маємо, як і Отці наші...». (...ІСЕ ГРДЕ НАШІЕ КЛОУМ СТАВЕТЕ IМЯХОМЬ ЯКОЖДЕ ОЦЕ НАШІЕ...). Очевидно, що будівництво кола городів, як оборонної та життєзабезпечуючої структури мандруючого народу (по «Велесовій книзі» та згідно досліджень зона міграції - Загір'я-Семеріччя, Кавказ, Месопотамія, Балкани, Карпати, Волинь), є давньою слов'янською традицією, заповіданою древніми Отцями (слов'янськими пророками, мессіями, мудрецями, волхвами-украми).
Крім того, Русколань, як слово, у «Велесовій книзі» зустрічається і в іншому написанні - Русколунь. Пригадавши, що перетікання звуку «о» в «у» і навпаки є характерним прийомом для волинсько-поліських діалектів української мови, приходимо до висновку, що слово «колунь» або «голунь» в цьому прочитанні виступає в значенні - «колонія». Русколань або Русколунь – колонія русів.
Схоже на те, що будівництво системи кіл міст, особливо під час великих і тривалих походів слов'ян, було випробуваним і надійним способом захисту переселенців, запорука успішного освоєння навколишніх територій. Причому, коло міст повинно було мати значні розміри і виконувати роль надійного осередка на десятки, а то і сотні років, а також бути культурно-духовними центром.
Особливу роль в створенні таких колоній повинні були мати жрецькі загони - навчена ідеологічна сила, підпорядкована Отцям (волхвам-украм), каста спеціально підготованих воїнів-духівників з місійними завданнями. Для цього в колі міст повинен був бути створений духовно-адміністративний центр і ціла низка святилищ (Ругій), а також жрецькі монастирі, пантеони (кладовища) та інше. Такому центру присвоювалась популярна в слов'янському світі назва, що величала Творця, Ірій (Духовний світ, світ предків), Сонце (Ра, видимої матеріалізації вищого) та підкреслювала святість даного місця (Суренж, Сурож, Арта, Аркона, Ретра і тому подібне). Завданням центру була просвітницька робота з навколишнім населенням, його посвячення в слов'яни, а найбільш достойних серед учнів - у руси (просвітлені), що давало останнім можливість духовного і громадського росту.
До складу передових загонів, окрім жреців (живо рекущих, проповідників), повинні були включатися також бояри, воїни, ремісники, очолювані князями. Їх завданнями були військові акції, оборона колонії, налагодження господарства і побуту. Князі, як керівники цих загонів, були людьми виборними та залежними від віча (князь - кого назвали). Безпосередньо вони підпорядковувалися великому князеві (божу, бусу, маджаку) – виборному представникові мирської влади. Князі, як і великий князь, повинні були виконувати вказівки Ради волхвів-Трояні (вищої надсуспільної структури) та шанувати заповіти святих Отців (закони світобудови). За діяльністю таких загонів здійснювався суворий волхвівський та жрецький контроль.
Подібну стратегію переселень і освоєння нових земель культивували і головні конкуренти русів на Чорному морі – греки (візантійці). На дощечках 18-Б, 22, 23 є оповіді про грецькі колонії під назвами Грецьколуней, що виконували і релігійні, і месіанські завдання. Грецьколунями слов'яни іменували і мешканців цих колоній, що виділяло їх на тлі інших греків, званих еллінами.
«Велесова книга» оповідає про існування в різні історичні періоди декількох слов'янських кіл міст. Одне з таких кіл вона називає Голунь (Колунь). На тій же дощечці 17-Б є рядки «…Колунь нашу залишили ворогам, і та Голуне, колом будучи, та ворогам в руки тяжко далася...» (...КОЛУНЕ НАШІУ ОСТАВЕ ВРЗІЕМ І ТА ГОЛУНЕ КОЛОМ БЯЩЕ О ТА ВЬРЗІЕМ ТІЖЦЩЕ О ПРСТЕ СТА…). Згадки про Голуні-Колуні бачимо на дощечках 19, 22, 34, 35-А. Правда, не відомо, чи йде мова про одну і ту ж Голунь чи ні? Зустрічається в тексті інформація і про місто Голунь, яке могло бути центром кола міст, швидше за все, з тією ж назвою?
Значення кола міст як елементу системи переселення, розселення і місійності підтверджується розповіддю «Велесової книги» про давні тисячолітні мандри слов'ян на чолі з святими Отцями, та історією повернення їх з мандрів Балканським і Карпатським шляхом на землю своїх предків, де і спалахнула боротьба з готами (дивись - ).
Виникає питання, то де ж в Європі земля предків? Де той регіон, в якому було закладено базове коло слов'янських міст? Де місце головної, місійної Руськолані? Чи є у «Велесової книзі» натяки на цей центр слов'янізації європейських народів? Як звалися його засновники?
Дуже цікаві рядки читаємо на дощечці 24-Б, які звучать так: «...це Волинь йде попереду і б'є ворогів, тому що хоробра є, і та Волинь є родом першим…» (...СЕ О ВОЛЫНЬ ІДЕ ОПРЕДЕХ І БЫЕ ВРЗЕ ЯКО ХОРОБРІА ЕСЕ І ТА ВОЛЫНЬ Е ПЕРВЫЩЕ РОДО...). Примітно, що окрім Волині, первородністю «Велесова книга» не нагороджує більше нікого!!! Згадуючи постійні заклики волинян до єдності (дощечка 32), стає зрозумілим місце розташування головного, після азійских походів і Карпатського періоду, слов'янського кола міст – Волинська височина.
Про цікаву і особливу назву слов'ян Карпатського періоду, а згодом і Волинського, сповіщає дощечка 7-Є: «…і не мали тоді нікого, тільки дулібів...» (...А НЕ ІМАХОМ ТОДЕ НИКІХ ТАКО ДУЛЕБОВА...).
Саме про дулібські храми на Волині пише дощечка 21: «…і ще мали на Волині дулібскі храми і по Суренжу...» (...ІСЕ МЯХОМЬ НА ВОЛОІНІ ДУЛЕБСТЕІ ХРАНІЕ І О СУРЕНЖЕ...).
Унікальною є згадка дощечки 29 про війни між дулібами та римлянами: «...а спом'янемо, як римські орли мали поразку від Дідів наших в усті Дунаєвім, і це Троян напав на дулібів, і це Діди наші пішли на легіони і розтрощили їх...» (...І СПОМЫНЬМО ЯКОДЖЕ РОМЕСТЕ ОРЛІ ПОРАЖДІЕНІЕ БЯЩЕ ОД ДІЕДЫ НАШІЕ НА УСТІУ ДАНАІЕВОУ І СЕ ТРІАНЬ НАЛІЕЗЕ НА ДУЛЕНБЕ І CЕ ДІЕДОВЕ НАШІА ІДОЩІА НА ЛІЕГОІОНІЕ І РОЗТРЩЕЩА ІЕХ…).
Тобто, дуліби, перейшовши Карпати і зайнявши верхів'я Дністра та центральну Волинь (до I-ІІ в.в. н.е.), згідно «Велесовій книзі», постають предками (дідами) всіх слов'ян! Зрозумілим є і місце військових дій, саме в гирлі Дунаю, зайнявши яке римські легіони імператора Трояна відкривали б собі шлях на іншу сторону Карпат. Попередні спроби пробитися туди долинами Дунаю і Тиси, як пишеться в тексті книги, зустріли могутній опір слов'ян в Карпатах біля Руськой гори (нині Говерли) та закінчилися полоном римлян (дощечка 17-А).
Отже, слов'яни карпатського періоду і часу переселення на Волинь, всі слов'яни дідівського періоду, мали загальну назву – дуліби! Символічний сенс самого слова дуліби, що означає - «з'єднані в кулак (дулю)», «союзники», «союзні слов'янські племена». У такий союз входили слов'янські племена полян, кривичів, деревлян, сіверян, які були посвяченими русами (просвітленими). Щодо існувавшого у той час ще одного слов'янського племені - тиверців, яке разом з іншими племенами йшло до Європи, то воно потрапило в полон ще на землях Анатолії (озеро Туз) за часів царювання нововавилонського Набсур-сара на рубежі VII-VI ст. до н.е. Тільки пізніше, в I ст. до н.е., тиверці переважною більшістю переселилися в Причорномор'я по кавказькому маршруту. Що до інших слов'янських племен, їх назв – то це вже результат посвячення європейців у слов'яни (венедів, галло-кельтів,скіфів, сарматів, готів, германців, балтів, фінно-угрів, тюрків і інших народів), якого прагнули волхви-укри, розуміючи його як процес духовний та світоглядний (дивись- ).
На подібний висновок про значення назви дуліби наводить і «Повість врем'яних літ», в якій йдеться про примучення (утиски) обрами виключно дулібів (VI ст. н.е.). Обри (авари), здійснивши перехід з Прикаспію на захід Подніпров'ям і Причорномор'ям, осіли в Подунав'ї та Карпатському регіоні. Їх шлях проходив землями частини слов'янських племен (сіверян, полян, тиверців, уличів). Облаштувавшись і створивши державу, за сусідів на півночі вони повинні були б мати білих хорватів, а не дулібів! Чому ж літопис згадує тільки дулібів? Відповідь очевидна: в ті часи, дулібами звалися всі слов'яни! Дуліби – це загальна назва всіх слов'ян того часу!
Подібне трактування пояснює історичний прецендент VI-IX ст. н.е. на слов'янському просторі – поступовий процес зникнення з ужитку назви дуліби, що прискорився з очевидним кінцем історії загальнослов'янської держави Дулібії Рось. Стає зрозумілим і механізм заміни поняття дуліби новим – волиняни (синонімічним, але з іншим змістом). Механізм, що був пов'язаний з потрясіннями в загальнослов'янській державі.
Природньо запитати, а чи є хоч якісь історичні свідчення сказаного? Чи міг союз, а потім і держава дулібів-слав'ян-русів, волинян, європейська загальнослов'янська держава на Волині бути невідміченою сусідніми народами? Чи є письмові свідчення дулібсько-роської величі?
Цікаву інформацію знаходимо у Аль-Масуді, арабського дослідника першої половини X ст., який згадує народ «волінана». Він пише, що в стародавні часи у слов'ян цей народ був корінним(!), і правив ним цар Маджак. Цей народ був найбільш шанованим у слов'ян і мав перевагу над іншими(!). Надалі почалися роздори, порядок був порушений, і «волінана» розділилися на окремі коліна (!) і кожне плем'я вибрало собі царя по причинах, які Аль-Масуді не вказав.
Арабомовний енциклопедист X століття Ібн Русте пише про народ русів, у якого особливе місце займають ворожбити (волхви-укри), які рахують себе вищими за царя(!). Він вказує, що цей народ живе на острові, який знаходиться в десяти днях від печенігів (!) і оточений озером. Острів - завдовжки в три дні шляху, він болотистий і лісистий. Слов'яни роблять тут хмільний напій з меду. Коні у них є тільки у верховного царя, зате вони уміло плавають на човнах.
Про острів русів пише і арабомовний історик Абед-аль-хай Гадрізі. Острів русів - є вологою країною, де живе сто тисяч жителів(!). Над ними стоїть цар. Вони люди войовничі, збирають данину з підкорених народів - слов'ян(!), і не орють і не сіють.
В цих описах простежуються характерні особливості загальнослов'янського устрою, ознаки Дулібської держави Рось і коротка характеристика Волинської Русколані з одним лише уточненням: чужоземці озером вважали широкі заливні долини річок Горині (на сході) і Стиря (на заході), які дуліби (волиняни) успішно перегороджували греблями, роблячи важкоздоланними, особливо на транзитних шляхах. Адже вони водогосподарники, уміло плавають на човнах, які і донині на Волинському Поліссі називаються не інакше як чайками (дивись - та ).
Про великі слов'янські морські і сухопутні походи на Константинополь, на Балкани, Кавказ, до Чорного моря, на Західну Європу, пишуть візантійські і інші джерела. Кількість походів зростає, починаючи з V-VI ст. н.е., а особливо в VII – VIII ст. н.е. Серед них здійснені в 602, 622, 626, 643, 702, 710-712, 761-762, 773, 804 роках та і інші. Походи, участь в яких брали десятки, а іноді і сотні тисяч слов'янських воїнів, що тривали місяцями і роками! Походи які вражали сучасників своїм розмахом і силою! Чи можливо щось подібне здійснити не маючи держави, єдиного керівництва та економічної бази? (дивись – та ).
Що ж до інших європейських слов'янських кіл міст, дочірніх Волинському або побудованих за його подобою, то їх кількість, особливості, історичне значення необхідно з'ясовувати. Сліди таких утворень слід шукати в Криму та Причорномор'ї (Сурож, Русколань, Голунь, Антія), в Приазов'ї, на Подонні (Воронженець), на Верхньому Дніпрі (Борусія), на Балканах і Адріатиці, в Карпатах, на Помор'ї, на Ельбі, на острові Рюген (Аркона), Волхові (Новгород) і навіть в Приураллі (дивись - ).
Починаючи з VI-VII ст. н.е., а особливо в VIII-IX ст. н.е., в період поступової втрати культу святих Отців, давніх світоглядних позицій волхвізму, розпаду єдиної слов'янської держави (Дулібії Рось) новостворені кола міст вже не були центрами волхвізму та просвіти. Вони все більше нагадували самостійні військово-адміністративні утворення, які виросли навколо місцевих язичницьких центрів. Вони ставали племінними та княжими вотчинами, центрами перших самостійних (від центру) слов'янських держав (Само, Великоморавською, Болгарською і інших). Вони наполегливо відстоювали власні інтереси і вели, таким чином, до остаточного занепаду загальнослов'янської держави Рось, а далі і Волинської Русколані (дивися - ).
В підсумок сказаного, напрошуються наступні висновки:
а) Коло городів – це давня, заповідана святими Отцями слов'ян (волхвами-украми) оборонна система, з духовно-адміністративним центром, яка використовувалась слов'янами для здійснення переселення, розселення і освоєння вибраних територій, слов'янізації оточення. Могла мати власну назву, іноді похідну від попередніх кіл міст, часто вживану (Русколань, Голинь та інші ). У пізніші часи – основа самостійних слов'янських утворень (племінних, княжих, державних).
б) Русколань – назва кола міст з могутнім місійним центром, де слов'янізація здійснювалась шляхом посвячення в руси (просвітлені). Центр найвищого за значенням духовного навчання у дулібів-слов'ян-русів. Головною в Європі у слов'ян-русів була Волинська Русколань, осередок загальнослов'янської держави Дулібії Рось (I-IX ст. н.е.), базове ядро слов'янізації в Європі. У «Велесової книзі» згадуються пізніші за часом Русколані, закладені десь у південних степах біля Чорного моря (протистояли Грецьколуням). Схожі, за зовнішними ознаками на пізніші утворенння (Запорізьку Січ).
в) Руськолані – руси-месіонери, носії ідей волхвізму, слов'янізації і посвячення в руси, будівничі Русколаней, жреці, князі, бояри, воїни, ремісники, войовничі та ідейні колоністи в широкому розумінні.
г) Дуліби – стародавня назва всіх слов'ян. Введена в ужиток у VI-IV ст. до н.е. святими слов'янськими Отцями (волхвами-украми) Карпатського періоду як об'єднуюча, союзна для всіх слов'янських племен. Мігрувавши на Волинь славяни-дуліби заснували Русколань - центр загальнослов'янської держави Дулібії Рось. Назва дуліби синонімічна назві слов'яни-руси. В період бурхливого росту слов'янства і появі світоглядних проблем у суспільстві (VI-IX ст. н.е.) поступово втрачає значення як загальнослов'янське, загальнодержавне, витісняючись новим – волиняни. Остання згадка про дулібів значиться в «Повісті врем'яних літ» під 907 роком.
Що до Волинської Русколані, то її історичні контури проступають при детальному краєзнавчому, географічному, топонімічному, археологічному аналізі Волинської височини, особливо тої її частини, яка обмежена річками Горинь і Стир (дивись - ). Тут, напевно, і містяться відповіді на запитання, які турбують слов'янський світ: хто ми, звідки, чиї діти, і де наше батьківське коріння?
26. Дем'янов В.О., Андрєєв О.А., Походження слов'ян: сплеск ведичної культури в Європі кінця І тис. до н.е. –середини І тис.н.е. - Сайт ДЦ «Рівне-Суренж»,Рівне,2008.
27. Дем'янов В.О., Андрєєв О.А. Геофізічні методи пошуку в археології Волинсько-Карпатського регіону. – Сайт ДЦ «Рівне-Суренж»,Рівне,2008.
28. Крисаченко В.С. Україна на сторінках Святого листа та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширенння християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – Київ, 2000.
29. Дем'янов В.О., Андрєєв О.А. Вплив оточення на біоенергетику людини. – Сайт ДЦ «Рівне - Суренж», Рівне, 2009
30. Бикова Т.В, Підземелля - важлива частина історико-культурного надбання України. – Сайт ДЦ «Рівне - Суренж», Рівне, 2008.
Розгадки древньослов'янської історії зовсім поруч! Ви читали книгу «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)»? Ви знаєте хто такі волхви-укри чи жреці-дати? А як творився древньослов'янський світогляд? І що таке Суренж-Арта та Русколань? Вас цікавлять карти з історії древніх слов'ян I-IX ст. до н.е. які подані на сайті ? Перегляньте – це цікаво!
В.О. Дем'янов, О.А. Андрєєв
Велич Дулібії Рось.Суренж.(Таємниці Волинської землі)
ВЦ ПП "Корлайн", м.Київ, 2006 рік
Книга «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)» — спроба по новому розв'язати старе історичне питання про місце і час виникнення та становлення слов'янства, викласти хронологію подій в слов'янському світі і навколо нього, оперуючи оригінальною біолокаційною методикою та спираючись на різноманітні факти (географічні, історичні, землезнавчі, космогонічні, будівельні, теологічні). Книга торкається питань духовності слов'янського суспільства, яке пов'язане з особливим світоглядом -волхвізмом, як основою системи волхвівської влади, як стрижнем організації всього життя у слов'ян. Вона подає багатий ілюстративний матеріал, запрошуючи своїми картами і схемами науковців до системного археологічного пошуку на теренах древньої столиці слов'ян міста Суренжа (нині Рівне), на землях осередку слов'ян-дулібів, так званої Русколані (між річками Горинь та Стир). Вона дає нове трактування відомих слов'янських термінів та понять, що мають свої корені в глибині тисячоліть.
Загальне дизайнерське рішення книги розроблене В.Дем'яновим та О.Андрєєвим і перед редакційним доопрацюванням перевірене методом сканування інформаційного поля на відповідність волхвівському світогляду (фіолетова обкладинка, шрифт-влесовиця, застосування реконструйованих ексклюзивних дулібських символів: восьмикутних зірок, крилатих сидячих левів, точкових чеканних фігур і ліній, сварг-спіралей і т.п.). Метод сканування інформаційного поля описаний в розділі 2 книги, підрозділ 2.3 (див.нижче).
Книга випущена в форматі 335x240мм на крейдяному папері в повнокольоровому друці з твердою обкладинкою. В ній 264 сторінки, 10 тематичних розділів, 32 підрозділи, 76 авторських ексклюзивних рисунків – реконструкцій та авторських зображень атрибутики, державних символів, одягу, архітектури, структури суспільства, війська, державної влади, світогляду, 54 кольорові фотографії місць подій, знахідок, хронологічна таблиця подій з XXVI тис. до н.е. до IX ст. н.е., великий понятійний словник з ексклюзивними авторськими трактуваннями слів, перелік 97 великих князів Дулібії Рось та їх діянь, 21 чорно – біла тематична ілюстрація на авторські сюжети.
Приєднані зображення
Стінка
Інші мешканці нічого не написали на стінці surenzh.
6 Sep 2010 - 18:36
