 Після смерті засновника міста Андрія Потоцького у 1691 році його другий син Йосип (1673–1751), успадкувавши Станіславів, старанно продовжував працювати над його піднесенням. При ньому була зведена міська ратуша, святині отців-єзуїтів та тринітаріїв; відбулися дві битви з російськими військами, одна з яких закінчилась поразкою, а інша перемогою. Після першого поділу Польщі 1772 року і далі до кінця XVIII століття Потоцькі почали поступово втрачати контроль над містом.
Виконуючи наміри свого батька, Йосип Потоцький негайно приступив до будівництва ратуші, яку вимурував власним коштом приблизно у 1695 році. Її збудували посередині ринкової площі у формі хреста, і була вона дев’ять поверхів заввишки, з гарною круглою вежею і куполом.
Новозбудована ратуша спочатку вгорі мала залізне зображення святого Михайла, який перемагає диявола у подобі змія. Образ небесного посланця, який увінчував ратушу, служив взірцем польському лицарству для підкорення його негідних ворогів, які на ганьбу Христового імені збиралися під чорний прапор поган. На висоті п’ятого поверху містився годинник із чотирма циферблатами, а під ним — помешкання трубача і Галерея, з якої виголошували години та застерігали мешканців від пожеж. На нижніх поверхах були приміщення для політичних в’язнів, а на першому поверсі у хрестоподібних крилах ратуші містилися склади обмундирування та різного військового спорядження для тутешнього гарнізону. Входом була лише одна велика залізна брама з розміщеним на ній гербом Потоцьких. Внизу, навколо ратуші, розташовувалися крамниці, які винаймали місцеві купці.
Спорудивши велику будівлю суду, власник наказав викладати місто річковим камінням, фортечні вали оточити міцним муром, забезпечити арсеналом та амуніцією, а віддавши на оборону міста 120 бронзових гармат, комендантом фортеці призначив економа Покуття Павла Мрочка.
Також Йосип Потоцький виявився щедрим і благородним у примноженні Божої слави. Він запросив отців-єзуїтів, яким значно допоміг у спорудженні і підтримці святині з двома високими вежами від фронту під іменем Божого Тіла. Його побожна дружина Вікторія Лещинська теж не шкодувала коштів, щоб забезпечити відповідне утримання оо. єзуїтів.
Пізніше слідами побожних батьків ступала і дочка Софія, яка в молодому віці виявила схильність до надзвичайної жертовності. Ця добра дівчина швидко стала ангелом-хоронителем, який постійно піклувався нестатками та бідою ближніх. Власним коштом вона спорудила декілька будинків, у яких зібрала вбогих та калік і оточила їх незрівнянною турботою. Один тільки вигляд цієї ангельської постаті заспокоював біль покинутого жебрака і випогоджував обличчя замученої нестатками жінки. Завдяки достойним батькам ціла дільниця була названа «Зосиною Волею» (Зося, пол. Zosia — зменш. від Zofia, тобто Софія).
У 1706 році під час війни між Польщею і Росією (в ході Північної війни) в місто вступили і пограбували російські війська, котрі мстили Йосипу Потоцькому за його підтримку шведського короля Карла XIІ і короля Польщі Станіслава Лещинського. Запеклий ворог шведів гетьман Сенявський напав на Станіславів. Місто було пограбоване і поруйноване, а в його околиці розквартирувалися російські війська. Нещасний місцевий люд вороже притискали контрибуціями. Таке нещастя протривало з 1707 до 1717 року, коли російські війська вибралися до Калуша, при відході вимагаючи виплати їм 1000 битих талярів контрибуції, що й зробив вірменський магістрат (1 таляр = 3 золоті = 1,2 копи = 90 грошів (осмаків). Таляр битий = 1/2 червоного золотого = 90 грошів (осмаків)).
Йосип Потоцький від щирого серця прагнув поліпшити важке становище містян, які з Божої волі терпіли такі суворі переслідування. Тому-то передусім він звернув очі до тих, хто намагався примножити славу Господа. Отцям єзуїтам, які збудували великий, на два поверхи колегіум і заснували конвікт (школа зі спільним помешканням учнів — перекл.) для молоді польської шляхти, він віддав у розпорядження майже спорожнілу Станіславівську академію. 13 квітня 1718 року він збільшив фонд оо. тринітаріїв, записавши їм 20 000 польських злотих, і подарував монастиреві землю.
Невдовзі вони почали користуватися добрими плодами своїх благородних зусиль. У 1719 році Йосип Потоцький справив весілля своєму синові Станіславу з Маріанною Лащівною, воєводиною белзькою, особою загальношанованою за її чесноти. Цим батько забезпечив домашнє щастя своїй улюбленій дитині.
Тоді ж полковник військ Його Королівської Милості Павло Нітославський, покладений важкою хворобою до ложа, побачив у сні тринітарія, який запевняв, що якщо він постановить вимурувати для єзуїтів костел, негайно видужає. Прокинувшись, він відчув у собі стільки сил, що зміг зважитися на богослужіння. Прийшовши до костелу, в іконі Фелікса Валезія він упізнав монаха, який з’явився йому в сні. Зворушений цим надзвичайним випадком, зайшовши до монастиря, він повідомив тринітаріїв про свій намір вимурувати новий костел. Отці радо сприйняли цю звістку, але поки взялися до самої справи, минуло декілька років. На жаль, перед завершенням нового храму Павло Нітославський помер 6 січня 1727 року. 10 березня його тіло було покладене до гробівця, який він приготував для себе ще за життя.
14 червня 1738 року стався значний землетрус, який став причиною поширення дуже неприємних чуток. Декому здалося, що під час землетрусу під землею було чути великий шум, подібний до морського прибою. Розійшлися чутки, що начебто це пророкувало у недалекому майбутньому провалення цілого міста. Ба навіть був визначений день, коли мала наступити ця нещаслива катастрофа.
Тим часом замість пророкованої руїни міста до Станіславова у першій половині серпня 1739 року наблизилися російські війська. Щойно знищені Кути, Городенка, Тисмениця та інші прилеглі містечка найкраще показували, чого місто може сподіватися від ворога. Але даремно козаки (російські — перекл.) штурмували фортецю — міський гарнізон під керівництвом генерала Гундорфа (Hondorff, Hohendorff), сміливо відбиваючи їхні вперті напади, змусив їх до ганебного відступу. На знак перемоги над росіянами, через два роки після цього Потоцький власним коштом звів у галицькому передмісті (північна частина Станіславова), на високому п’єдесталі кам’яну статую Богородиці, з написом «SPWS 1739 AD» та гарматною кулею під ним.
У місті час від часу спалахували епідемії чуми, а в 1710 році від тифу загинуло 1332 осіб, а це 25% населення. Тому наприкінці XVIII століття у Станіславі проживало всього 5 тисяч мешканців.
У 1695 році було завершено будівництво мурованої ратуші, розпочато брукування вулиць, а в замковому арсеналі налічувалося від 120 до 200 чавунних гармат. У 1734 році розпочалась остаточна реконструкція фортеці, яка завершилась в середині XVIII століття.
У 1728 році Станіславську академію було реорганізовано в Єзуїтський колегіум, для якого в 1733–1743 роках було збудовано окремий будинок (нині морфологічний корпус медичної академії). У Станіславові було збудовано єзуїтський костел (1729 рік), відновлено вірменський мурований костел (1762 рік), а в 1743 році єврейська община завершила будівництво мурованої синагоги. Найстаріше промислове підприємство міста — пивоварний завод — постало у 1767 році; його будівлі збереглися до наших днів. Солодовий цех на даний момент реставрується.
26 лютого 1761 року ключ від Станіславської брами отримав неповнолітній Вінцент Потоцький. Містом управляла на правах опікуна Катерина Косаківська з роду Потоцьких. Але поступово власники міста банкрутували і воно перейшло до державної скарбниці.
Після першого поділу Польщі 1772 року австрійська монархія захопила Галичину. 25 жовтня цього ж року в Станіславів вступили австрійські стрільці. Нова адміністрація припинила існування Станіславської фортеці. Під час своєї поїздки по Галичині в 1783 році австрійський цісар Йосиф ІІ відвідав Станіславів, а родина Потоцьких влаштувала йому урочистий прийом у своєму замку.
Згідно урядового універсалу, так званого «Віденського патенту», 1789 року запровадився магістрат на чолі з бургомістром, але водночас графиня Косаківська володіла містом як своєю власністю до 1797 року. У 1801 році, в результаті другого банкрутства власників міста, Станіслав і навколишні села остаточно перейшли у власність австрійської держави. За розпорядженням австрійського уряду, до 1820 року поступово було розібрано укріплення фортеці, рови засипано, а по них прокладено вулиці центральної частини міста. Цеглу використали для спорудження будинків, а камінням були забруковані 4 площі і 24 вулиці.
Спочатку в центральній укріпленій частині міста утворилася площа навколо ратуші, від якої були проходи до Галицької і Тисменицької фортечних брам. У свою чергу, на передмістя вели під’їзні торговельні шляхи з інших населених пунктів краю, які тут поступово забудовувалися і ставали вулицями — Галицькою, Заболотівською, Тисменицькою і Лисецькою. В архівних документах за 1798 рік уперше повідомляється про цісарську дорогу, яка вела від Станіслава до Лисця (по теперішній вулиці гетьмана Мазепи).
Так Станіславів поступово набирав іншого вигляду, близького до сучасного, а Потоцькі — втрачали контроль над ним.
Джерела:
1. Ісаїв П. Історія міста Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2008. — 94 с.
2. Струмінський М. Історія міста Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 55 с.
3. Головатий М. Етюди старого Станіславова. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007. — 146 с.
4. Шарловський А. Місто Станіславів (перекл. з польської Н. Буженко)//
Наукові записки. Вип. 5–6. — Івано-Франківськ, 2001. — С. 201-222.
5. Гаврилів Б. Борчук С. Пам’ятники та визначні місця Івано-Франківська. — 2-ге вид. — Івано-Франківськ: Тіповіт, 2002. — 56 с.
6. Грабовецький В. Нарис історії Княгинина: Присвячено 338-ій річниці
виникнення міста. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1998. — 128 с.
7. Грабовецький В. Історія Івано-Франківська з найдавніших часів до
початку ХХ ст. Ч.1. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 1999. — 304 с.
8. Галушко М. Українські часописи Станіславова (1879-1944): Історико-бібліографічне дослідження. — Львів, 2001. — 304 с.
9. Альманах Станіславівської землі. — Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен, 1975. — С. 32-102.
10. Баронч С. Пам’ятки міста Станіславова (переклад Р. Процака). — Івано-Франківськ: Сімик, 2007. — 143 с.
|
